Основи клінічної діагностики

 

План

1. Основні та додаткові методи дослідження. 

2. Фіксація тварин під час проведення діагностичних досліджень та лікування дрібних тварин.

3. Корисні посилання

1. Основні та додаткові методи дослідження. 

У ветеринарній практиці досліджують тварин за певним планом:

I. Попереднє ознайомлення з твариною:

а) реєстрація;

б) анамнез.

II. Власне дослідження (стан хворої тварини в момент початку спостереження за нею – status praesens).

A. Дослідження загального стану: виявлення габітусу, дослідження видимих слизових оболонок, шерстного (волосяного) покриву, шкіри і підшкірної клітковини, лімфатичних вузлів, вимірювання температури тіла.

Б. Спеціальні дослідження: серцево-судинної, дихальної, травної, сечостатевої і нервової систем, системи крові.

B. Додаткові дослідження: лабораторне дослідження крові, сечі й калу, рентгенологічне, бактеріологічне, вірусологічне, серологічне, алергічне та ін.

Починають дослідження з попереднього ознайомлення з твариною, проводячи при цьому реєстрацію і збираючи анамнез. Під час реєстрації роблять записи в амбулаторному журналі, диспансерній картці, історії хвороби. 

Вказують дату надходження тварин в лікувальний заклад, кому вона належить, адресу власника (господарства), вид, стать, породу, кличку або інвентарний номер, вік, зріст, масу тіла, масть, окрас, прикмети. Вид тварини важливо відмічати, тому що ветеринарному фахівцеві доводиться мати справу з різними видами тварин. При цьому необхідно враховувати не тільки анатомо-фізіологічні особливості тварин, а й своєрідність різних захворювань, властивих тому або іншому виду тварин. Слід пам’ятати, що є захворювання, загальні для всіх видів  тварин і людей. Ці хвороби називаються зооантропонози, наприклад, сибірка, сказ, лептоспіроз, бруцельоз, туберкульоз можуть передаватися і людині. Врахування статі тварини також має діагностичне значення. Наприклад, у вагітних тварин змінюються деякі фізіологічні показники. Крім того, тварини різної статі мають неоднакову схильність до захворювань.  У тварин-самок часто виявляються гінекологічні захворювання (піометра тощо). Сприйнятливість тварин до різних захворювань, особливо інфекційних, значною мірою зумовлюється породою, конституцією і віком.  Дорослі тварини з міцною будовою тіла більше резистентні до захворювань порівняно з тваринами, які ще ростуть і мають слабку будову тіла. Врахування масті і прикмет має значення при ізоляції хворих тварин і проведенні карантинних заходів. Зріст і масу тварин треба враховувати, тому що від цього залежить дозування біопрепаратів і лікарських засобів.

Анамнез (гр. anamnesis – пригадування) – відомості про хвору тварину за спогадами власника або особи, яка доглядає тварину. 

Складається анамнез з двох частин:

1) anamnesis vitae (гр. vita – життя) – відомості про тварину до початку захворювання (відомості про здорову тварину) і

2) anamnesis morbi (гр. morbus – хвороба) – відомості про хвору тварину.

У першій частині анамнезу з’ясовують походження тварини, умови годівлі, утримання та експлуатації, у другій – виявляють хвороби, на які хворіла тварина раніше; які причини захворювання, які ознаки спостерігалися, чи досліджували й лікували будь-коли тварину (хто, коли і як досліджував і лікував), чи є в домогосподарстві інші тварини, кількість їх і на які хвороби вони хворіли останнім часом. Анамнез має важливе діагностичне значення, а тому його треба збирати ретельно і якнайповніше. В умовах спеціалізованих розплідників відомості про умови утримання, повноцінність раціонів  і захворювання тварин можна брати із відповідної документації. Питання обслуговуючому персоналу слід задавати у зрозумілій для них формі. У ряді випадків ветеринарному фахівцеві можуть дати незрозумілі або свідомо неправильні відомості, особливо якщо доглядач винний у виникненні захворювання тварин. У цьому можна впевнитися при порівнянні даних анамнезу з результатами застосованих об’єктивних методів клінічного дослідження хворих тварин. Під час реєстрації і збирання анамнезу ветеринарний фахівець побіжно оглядає тварин. Після попереднього ознайомлення з твариною розпочинають дослідження в даний момент, яке називається status praesens. Сюди входить, насамперед, загальне дослідження, яке включає визначення габітусу, дослідження видимих слизових оболонок, шерстного й волосяного покриву, шкіри й підшкірної клітковини, поверхневих лімфатичних вузлів, проводять термометрію. Після загального дослідження проводять спеціальне дослідження (систем і органів), а саме досліджують системи: серцево-судинну, дихання, травлення, сечостатеву, нервову й крові. Якщо даних загального і спеціального досліджень недостатньо для встановлення діагнозу, вдаються до допоміжного дослідження, яке складається з лабораторного дослідження крові, сечі, молока, шлункового вмісту й соку, фекалій, транссудатів і ексудатів, а також з рентгенологічного, електрокардіографічного, сонографічного, артеріо- і флеботонометричного, спектрографічного, полярографічного, ендоскопічного, бактеріологічного, вірусологічного, серологічного, мікологічного, токсикологічного, гістологічного, гістохімічного, електронномікроскопічного та інших спеціальних досліджень. 

До основних загальних клінічних методів дослідження тварин належать огляд, пальпація, перкусія, аускультація і термометрія. 

Огляд (inspectio) 

Має найбільше значення у визначенні габітусу, частоти дихання і типу задишки, змін у поведінці тварини при різних захворюваннях, особливо з ураженням центральної нервової системи, у діагностиці захворювань травного каналу з больовими явищами, а також захворювань, які супроводжуються анемічністю, гіперемією, синюшністю, жовтяничністю видимих слизових оболонок і шкіри. Щоб навчитися отримувати найточніші дані, фахівець ветеринарної медицини мусить розвивати і постійно удосконалювати свою спостережливість.

Пальпація (palpatio – мацання) 

Має найбільше значення при дослідженні шерстного (волосяного) покриву, шкіри й підшкірної клітковини, пульсу, серцевого поштовху,  органів черевної порожнини та опорно-рухового апарату у дрібних тварин. 

Перкусія (percussio – вистукування) 

Дає змогу визначити фізичний стан органів і тканин. Для виявлення меж органів перкусію проводять способом легато – ударами слабкої або середньої сили з затримкою молоточка на плесиметрі (або пальця на пальці) після кожного удару, що забезпечує різке зменшення резонансу повітряного стовпа в прилеглих органах і тканинах і дає змогу добувати звуки в основному з поверхні органів і тканин. Для виявлення патології органів і тканин, розміщених глибше, перкусію проводять способом стакато (сильна, уривчаста перкусія, без затримання перкусійного молоточка на плесиметрі або пальця на пальці після кожного удару).  За слабкої перкусії звуки передаються з глибини до 3 см, за середньої – до 5 і сильної – до 8 см. Приблизно так само звуки передаються і в ширину.

Аускультація (auscultatio) 

Вислуховування звуків, які виникають у функціонуючих органах (серці, легенях, шлунку, кишках).  Коливні рухи характеризуються амплітудою і частотою. Від значення амплітуди залежить сила (енергія) звуку, а від частоти – висота його. Аускультація – це вислуховування тих звуків, які не поширюються або майже не поширюються за межі поверхні тіла тварини, тобто в навколишнє середовище, і можуть сприйматися тільки за допомогою інструментів або при безпосередньому стиканні вушної раковини дослідника з поверхнею тіла в ділянці досліджуваного органа. Ступінь передачі на цю поверхню звукових коливань, які утворюються у внутрішніх органах, залежить від пружності середовища, яке охоплює досліджуваний орган. Чим більша пружність середовища, тим краще передаються звукові коливання. У твердому середовищі звуки коливання поширюються за допомогою поперечних і поздовжніх хвиль, а в рідкому і газоподібному середовищах – тільки за допомогою поздовжніх хвиль. Отже, під час вислуховування безпосередньо вухом або за допомогою інструментів передача звукових явищ відбувається в основному по твердому середовищу – вушній раковині, стінках слухового проходу або твердих частинах інструмента. За допомогою стетоскопів уточнюють деякі дані безпосередньої аускультації, а також досліджують дрібних тварин. Аускультація – це один з найефективніших загальних клінічних методів дослідження тварин, який застосовують під час діагностування багатьох захворювань серцево-судинної системи (перикардит, міокардит, міокардоз, ендокардит і вади серця), системи дихання (плеврит, бронхіт, пневмонія, альвеолярна емфізема легенів)  тощо. 

Термометрія (гр. therme – тепло та metreo – вимірюю) 

Вимірювання температури тіла має важливе діагностичне значення і широко застосовується при діагностиці найрізноманітніших захворювань, особливо в розпізнаванні та диференціальній діагностиці інфекційних і паразитарних захворювань тварин.

Ультразвукове дослідження є безпечним та безболісним методом діагностики, яке допомагає поставити вірний діагноз.

В чому інформативність методу?

Дає можливість швидко визначити уражений орган;

Вказує на глибину патологічного процесу;

Може виявити патологію, ще до виникнення перших клінічних проявів.

В чому універсальність методу?

Процедура проведення діагностичного дослідження є абсолютно безболісною.

Метод дослідження є абсолютно безпечним для тварини.

Обстеження в передових ветеринарних клініках проводиться за допомогою сучасного УЗД-апарату експерт-класу з найновішою версією програмного забезпечення, з використанням лінійного, конвексного та кардіологічного датчиків, які забезпечують високий рівень візуалізації як при глибинному так і при поверхневому скануванні та отримання максимально точних даних.

Перевагами УЗД є:

Висока інформативна достовірність результатів обстеження;

Безпечність та безболісність процедури;

Проведення дослідження в режимі реального часу;

Широкий спектр діагностики всіх органів та систем організму тварини;

Унікальний метод при спостереженні вагітності.

Рентгенографія

Одна з найпоширеніших діагностичних ветеринарних методик. Вона застосовується для вивчення стану тканин і органів при захворюваннях і травмах, а також при первинному профілактичному огляді. Проводиться таке дослідження на основі затримки рентгенівського випромінювання в тканинах організму. Якість знімків не завжди хороша, тому що вона залежить від апарату і рентгенолога, але найчастіше всі потрібні зміни на зображеннях добре видно. Завдяки комп'ютерним технологіям, ветеринарний лікар може обробляти фото на свій розсуд, редагувати контраст і яскравість, збільшувати необхідні ділянки, - все щоб краще бачити патологію.

У сучасній діагностиці знизилося рентгенологічне променеве навантаження на пацієнта, що зробило процедуру майже безпечною, особливо в порівнянні з плівковими апаратами. Хоча в деяких клініках лишилася техніка, яка робить знімки на плівку. Але і вона, за умови грамотної організації діагностики, буде повністю безпечна. 

Для створення знімків можна вводити контрастні речовини, що допомагають виділити необхідний орган для дослідження. Одна з основних сфер, де в ветеринарії використовується рентген з контрастними речовинами, - це дослідження видільної та фільтрувальної функції нирок. При цьому застосовується внутрішньовенний контраст. Для огляду сечовивідних шляхів і їх прохідності може виконуватися ретроградне введення контрасту через уретру. Таким методом виявляються захворювання, пов'язані зі спинним мозком. Ще досить відомим є дослідження з використанням барію. Це контрастна методика вивчення стану стравоходу, шлунка і навіть всього кишківника. Саме для діагностики всіх перерахованих вище патологій призначається рентгенографія.

2. Фіксація тварин під час проведення діагностичних досліджень та лікування дрібних тварин.

Про фіксацію собак

Собак у ветеринарну установу повинні доставляти в наморднику, нашийнику і на повідку. Використовують, як правило, прості і м'які нашийники. Лише непокірним собакам надівають так звані "строгі" металеві нашийники, які складаються з ланок з вдаються всередину шипами, стискають горло при ривках тварини. 

У декоративних собак і у ж і спітнілих з короткою і товстою шиєю замість нашийника застосовують шлейки, що фіксуються між грудними кінцівками. До шлеї пристібають повідок, що унеможливлює втечу собаки і одночасно при русі не здавлює горло. Якщо собака доставлена ​​без намордника, тоді необхідно щелепи тварини зав'язати тасьмою. Для зв'язування щелеп господар однією рукою захоплює шкіру тварини в області потилиці і шиї, а іншою рукою стискає обидві щелепи. У цей момент ветеринарний фахівець бере тасьму або бинт, робить петлю і одягає її на морду так, щоб кінці тасьми знаходилися зверху (над переніссям). Потім вони опускаються вниз, зав'язуються одним вузлом під щелепою і на ділянці потилиці кінці тасьми міцно зв'язуються простим вузлом і на бантик.

Щоб тасьма не зіскочила в пащу тварини, позаду іклів можна вставити палицю, навколо якої 1-2 рази перекручують тасьму (бинт), а потім затягують її на потилиці звичайним способом.

Щоб собаки після операції не знімали пов'язки, не порушували цілісність операційних ран і швів, їм застосовують намордники, на область живота надягають фартух, на шию - картонно-фанерні, пластикові коміри.

Для більшої зручності при обстеженні (наданні лікувальної допомоги) собак фіксують на столі в стоячому або сидячому положенні. Фіксувати тварин в цих випадках повинен їх власник. На стіл великі собаки (якщо дозволяє стан здоров'я) піднімаються самостійно по команді власника або їх піднімають на руках. Маленьких собак - рукою зазвичай підхоплюють під грудину, середніх і великих піднімають, підхопивши однією рукою під груди, інший - під живіт. Не можна піднімати тварин за передні лапи, так як при цьому можливо розтягнення м'язів плечового пояса.

Для проведення хірургічних операцій собак фіксують на операційному столі, застосовуючи різні способи фіксації. Для фіксації собак (кішок) найбільш зручний операційний стіл С. П. Виноградова.  

Про фіксацію кішок

При простих процедурах кішку беруть однією рукою за шкіру на шиї у голови, а інший за шкіру в області попереку і притискають до столу. У такому положенні кішка може знайти можливість подряпати кігтями, тому при складних маніпуляціях її фіксують дві людини. Одна людина тримає кішку за загривок і за обидві грудні кінцівки, а інший через тазові кінцівки. Котів можна загорнути в рушник або хустку, залишивши відкритою лише ту частину тіла, яка потрібна для процедури. Якщо процедуру проводять на голові, то тіло кішки завадять в вузький мішок або рукав ватної тілогрійки, а голову залишають зовні. Для фіксації голови застосовують також спеціальний ящик з висувною кришкою і вирізом в торцевій стінці для шиї.

Дуже неспокійним кішкам доцільно зав'язувати щелепи бинтом. Власник стискає руками щелепи тварини. В цей час інша людина, ззаду і трохи збоку накидає на щелепи петлю зі звичайним вузлом з удвічі або втричі складеного марлевого бинта. Вузол повинен бути внизу. Кінці бинта міцно затягують і зав'язують на потилиці подвійним вузлом. Для фіксації кішки в лежачому положенні використовують операційні столи для дрібних тварин і фіксаційні дошки з головотримачем. Фіксацію розведених щелеп у спокійних кішок можна провести без застосування інструментів. Однією рукою захоплюють верхню щелепу і вдавлюють краю щік в ротову порожнину, іншою рукою відтягують нижню щелепу донизу і розкривають рот. Щоки, перебуваючи між зубами, перешкоджають змиканню щелеп. Для фіксації можна використовувати спеціальні бокси, що, також, являють собою засіб транспортування кішок.

3. Корисні посилання

Нижче наведене посилання на друкований посібник у якому є інформація про фіксацію та терапетичні прийоми при роботі з котами і собаками

Посібник "Терапевтична техніка у собак і котів"

ПИТАННЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Назвати основні  методи клінічного дослідження.

2.  Назвати  додаткові методи клінічного дослідження

3. Які переваги ультра звукової діагностики?

4. Як проводять фіксацію собак?

5. Як проводять фіксацію кішок?

6. Яке значення анамнезу?

7. Як організовують і на що звертають увагу при огляді?